6 вересня виповнюється 80 років міжнародному арбітру, кандидату технічних наук почесному віце-президенту Федерації шахів України, Леоніду Марковичу Боданкіну. До речі, ця дата збіглася з 60-річчям його суддівської діяльності. Враховуючи те, що Леонід, є понад 35 років моїм другом, а з моїми батьками він приятелював ще раніше, було б гріх не взяти в нього інтерв’ю.

ПОВОЄННЕ ДИТИНСТВО – НЕ ДІЖКА З МЕДОМ

Леоніде Марковичу, як проходило Ваше дитинство?

– Питання не стільки складне, скільки сумне. Оскільки ми мали досить складні життєві умови. Були в евакуації в Саратовській області. Коли повернулись в Київ у березні 1944 році, в Дарниці потрапили під німецьке бомбардування. У той же рік я пішов до школи. Суворі були роки. Досить сказати,що в першому класі у нас змінилися десятеро вчителів. Була певний час учителькою навіть військова льотчиця.

Але до знань усі рвалися. Були, звичайно, дитячі ігри. Але це були суворі ігри. Надто багато було зброї в той час. Стріляли весь час, а хлопці брали капсули і з гуркотом кидали їх на підлогу. Звичайно, і кримінальних елементів вистачало. До того ж, у нас в класі були хлопці старші за нас на 3-4 роки. Це наслідки війни. Тому я з великим співчуттям і великим жахом дивлюсь на те, що відбувається на Донбасі.

  • Коли Ви уперше познайомилися з шахами?
  • Це було одразу після війни. Приблизно у сім чи вісім років. Причому мене познайомив не мій батько, який досить непогано грав, а мій сусід – хлопець на рік старший за мене. Батько був дуже зайнятий по роботі – працював у наркоматі легкої промисловості. Це були сталінські часи, і його могли потурбувати навіть о другій годині ночі.

Свого сусіда я через певний час став обігравати,  за що й дістав по шиї. І шахи назавжди увійшли в моє життя. Більш серйозно я захопився мудрою грою вже в студентські роки.

– Ви вступили до сільгоспакадемії. Чому?

– Об’єднали сільгоспінститут і лісний, я саме хотів вступити саме до останнього, тому довелося йти сюди. Й у нас була дуже цікава шахова команда. Особливо пам’ятними були матчі з університетом. За цю команду в ті роки грали: Юрій Ніколаєвський, Владислав Шияновський, Юхим Лазарєв, Валентин Акімов, Андрій Ройтер, Віталій Денисенко та Камухаєв. У складі нашої збірної я був на сьомій шахівниці, й моїм суперником був саме Камухаєв. Це було моя перша зустріч з офіційним першорозрядником. І я ледь не зробив нічию, хоча зрештою все ж таки поступився.

Але все ж таки я досить непогано виступив – 3 очка з 5. І після цього я помчав грати по турнірах. В одному з них – з нормою першого розряду – я набрав 12,5 очка з 13. Це було в клубі на вулиці Леніна,8.

21361123_1223614024410312_1100509765_n

ЗАРАДИ ШАХІВ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ВУЛИЦІ КИЄВА ПЕРЕКРИВАЛИ РУХ

  • Що можете сказати про шахове життя Києва 50-х- 60-х років?
  • Тоді був фантастичний шаховий бум. Наприклад, нині важко собі уявити, що під час матчів Ботвинника з Талем (1960 та 1961 рік) на вулиці перекривали рух транспорту. У вікні клубу було виставлено три демонстраційні шахівниці. А перед ним багато годин стояв величезний натовп. Я був одним з демонстраторів.

Майстер Овсій Поляк телефонував до Москви, і час від часу йому диктували ходи, приблизно щопівгодини. Як тільки, ми, демонстратори піднімалися до шахівниць, ревіння було страшне, а тролейбуси зупинялися.

  • Як спало на думку стати шаховим арбітром?
  • Перш, ніж мені це спало на думку, я вже відсудив кілька серйозних турнірів. Першим, з якого я веду відлік, то  фінал чоловічого чемпіонату Києва 1957 р.

21439278_1223614137743634_1502565784_o

НЕРВИ ПІДВЕЛИ…

  • Паралельно йшло інше Ваше життя: інститут, робота на виробництві, захист дисертації, родина…
  • Я навчався у трьох інститутах, але закінчив саме Київський політехнічний інститут, факультет хімічного машинобудування. Власне те, до чого я і прагнув більш за все. На той момент я працював на комбінаті «Хімволокно». Там я очолював шахову команду. Це було досить складно. Я мав працювати, учитися та грати в шахи. Треба цінити той час, який є в житті. Нічого неможливо повторити.

Коли я закінчив інститут, я грав уже на досить пристойному рівні. В останньому турнірі виконав норму кандидата в майстри. Але вирішив залишити гру після розмови з шаховим майстром та лікарем Абрамом Замиховським. Я поскаржився йому на те, що не можу грати, страшенно хвилююсь перед кожною партією й під час неї. Він зауважив, що з такими нервами не варто і брати участь у змаганнях .

І я пішов у науку. Мені запропонували дуже цікаве місце в Інституті гуми, де я працював 22 роки. Через рік я заочно поступив в Твері (тодішній Калінін) до аспірантури. Щоправда, процес захисту зайняв багато часу – 10 років. А 1979 року я захистив дисертацію.

21389193_1223614154410299_1550393629_o

ЩАСЛИВА ВИПАДКОВІСТЬ

  • А як Ви стали шаховим функціонером?
  • Десь через півроку після захисту дисертації я зустрів на вулиці свого шахового приятеля студентських років Бориса Гершунського. На цей час він вже став доктором

педагогічних наук і головою Київської шахової федерації. З’ясувавши, що я вже маю вільний час, він запросив мене на найближчу президію федерації, члени якої мене прекрасно знали, і відразу кооптували на посаду відповідального секретаря.

Моя активність на цій роботі мала несподіване продовження. Б.С.Гершунський, який був у своєму науковому напрямку вченим із світовим іменем  і автором десятків книг та вузівських підручників, був у київському НДІ педагогіки на скромній посаді старшого наукового співробітника без будь-яких перспектив. У 1983 р. він подав на конкурс у Російську академію педагогічних наук, блискуче його виграв і став директором одного з педагогічних НДІ в Москві, а у найближчому майбутньому став академіка. Немає пророка у своїй батьківщині! Взагалі, втрата за останні десятиліття талановитих представників науки, культури, мистецтва, спорту, що виїхали з різних причин з України – це трагедія нашої країни, яку розгрібаємо ми, і будуть ще  розгрібати наступні покоління. Вибачте за відступ від теми.

21390542_1223614251076956_1565738007_o

НА ЧОЛІ КИЇВСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

  • Отож, у 1984 році київська федерація залишилася без

голови…

  • Незабаром після від’їзду Гершунського в Києві проходив командний чемпіонат СРСР серед ДСТ і відомств, де я був суддею. Під час одного з турів до мене підійшли члени президії київської федерації доктор фізико-математичних наук А.Ройтер і доцент Київського політехнічного інституту А.Тимошенко. «Ми переговорили з членами президії, -сказали вони, – і вирішили запропонувати тобі очолити київську федерацію». Я був тоді зовсім ошелешений цією пропозицією і намагався відмовлятися, посилаючись на те, що серед членів президії є більш авторитетні люди і т.д. і т.п. Але виявилося, що мої колеги
  • заручилися підтримкою не тільки більшості членів президій, але і міського спорткомітету в особі Романа Миколайовича Климашова, який керував тоді шахами і шашками.

Але змушений сказати, що перший млинець в мене виявився глевким. На першому зборі я сів на місце голови. Коли я намагався вести засідання, мене серйозно не сприймали. Лев Аронович Островський затіяв якийсь диспут. Я посидів на своєму місці голови, потім встав із-за столу, розвернувся і сів поруч з ними. Я сказав: «Хлопці, я теж хочу з вами розмовляти. Сідайте на моє місце хто хоче». Одразу всі замовкли.

Хочу тільки сказати, що на цю посаду я переобирався на міських конференціях чотири рази поспіль і працював до 2000 року.

З вдячністю згадую тим, хто допомагав федерації. Це Роман Миколайович Климашов, Юрій Федорович Євсюков, директор шахової школи «Авангард».  В Києві на той момент були одна п’ята рейтингових шахістів України, десять гросмейстерів.

Потім мені довелося піти, але на той момент я був уже віце-президентом української Федерації. Але цього моменту я вже багато судив.

  • Коли Ви стали міжнародним арбітром?

1996 року. Скажу лише, що це було набагато простіше, ніж стати суддею всесоюзної категорії. Для цього треба було відсудити чотири турніри всесоюзного рівня, не нижчі за півфінали країни. Але як туди міг потрапити суддя республіканської категорії з Києва? Я чи не останнім одержав цю категорію 1991 року перед розвалом Союзу.

21458662_1223614087743639_1868296520_o

НАЙБІЛЬША РАДІСТЬ – РАДІСТЬ СПІЛКУВАННЯ

  • Які турніри запам’яталися Вам більш за все?
  • Таких – дуже багато, та я виділяю серед них – два. І знаєте чому? Бо на них мені довелося спілкуватися з непересічними, цікавими, можна сказати, видатними людьми. Це, в першу чергу чемпіонат України 1957 року та міжнародний турнір у Львові 2000.

Яскраве враження в мене збереглося від чемпіонату України 1957 року. Справа в тому, що Україна тоді мала тільки одного гросмейстера – Юхима Геллера. А для встановлення норми майстра спорту була потрібна участь не менш як трьох гросмейстерів. Тому до чемпіонату поза конкурсом були запрошені з Москви Сало Флор і Андре Лілієнталь. Дістав запрошення на цей турнір і я … як член суддівської колегії. До моїх обов’язків входило керівництво демонстраторами. А оскільки їх завжди не вистачало,то я майже увесь час займався демонстрацією партій. Але натомість я дістав можливістьблизько познайомитися з легендарними гросмейстерами, граючи при них роль київського гіда. Особливо часто я подорожував нашим містом із Флором.

Оскільки Лілієнталь приїхав зі своєю дружиною Євгенією Михайлівною, відомою в минулому московською красунею, що воліла їздити з чоловіком на «горбатому», на якому вони приїхали з Москви. Спілкування з Соломоном Михайловичем під час прогулянок по київських парках і Хрещатику дотепер збереглося в моїй пам’яті.

А ще міжнародний турнір у Львові 2000 року. По-перше, для міста Лева це було справжнє свято. Так, як там люблять шахи, не люблять, мабуть ніде. Недаремно я сказав на відкритті,що враження таке, що ще на вокзалі починаєш дихати шахами. Кожний день шаховий клуб був забитим. І, звичайно, вельми цікавий склад. Було два турніри. В одному виступав Віктор Корчной, а в другому – Марк Тайманов. Марк Євгенович вразив мене тим, що пам’ятав усіх київських майстрів старшого покоління.  Задоволення від спілкування з цими людьми – це справжня насолода.

Між багатьма сучасними шахістами і старою школою є колосальна різниця. Наші провідні гросмейстери – це чисті прагматики. Вони зосереджені лише на шахах. На відміну від шахістів старшого покоління.

  • А наскільки взагалі інтелект впливає на шахи?
  • Таке саме питання я ставив Тайманову та Юрію Авербаху, з якими був добре знайомий. І вони наводили приклад Тиграна Петросяна та Леоніда Штейна. Ті були не аристократичного походження, але потрапивши до шахової еліти, ці талановиті люди швидко зростали в інтелектуальному плані. Ніколи не забуду, як Льоня Штейн, приїхавши з одного із закордонних турнірів із захопленням розповідав про виставку імпресіоністів.

Пам’ятаю, як запитав на лекції Ботвинника, чи згоден він з висловом Нимцовича, що чемпіон світу мусить бути широко освіченою людиною, яка добре розбирається буквально у всіх питаннях. На що Михайло Мусійович скромно відповів: «Дивлячись на вашого покірного слугу, такого не скажеш»! Він умів пожартувати.

IMG_0021

  • Повернемося до пам’ятних турнірів…

Ще хочу згадати зональний турнір в Донецьку, який виграв п’ятнадцятирічний Руслан Пономарьов, дитячу шахову Олімпіаду в Артеку. Турніри, які проходили в Харківській юракадемії.  Судив також кілька фіналів України. Запам’ятався 2004 рік, коли, за моєю ініціативою, уперше провели турнір за нокаут-системою. На жаль, звідти досить швидко вилетів Василь Іванчук, який поступився Олегу Романишину. А Юрій Кузубов вибив Сергія Карякіна.

Звичайно, пам’ятні були три найбільших турніри в історії українських шахів: Форос -2006, 2007,2008. Їх провели завдяки сприянню Аеросвіта. Там грали супергросмейстери, в тому числі й нинішній чемпіон світу норвежець Магнус Карлсен.

  • Які із шахістів Вам найбільш симпатичні?
  • Із усіх чемпіонів світу найбільшу симпатію в мене викликав Михайло Таль. Це була повна чарівність. Хоча я не був з ним близько знайомим, але у нас була спільна риса. Обидва ми були любителями і знавцями «Дванадцяти стільців» та «Золотого теля».

Вражало в Михайлові, наскільки він був скромною людиною, доступною у спілкуванні, в нього не було ніякого гонору.

21389228_1223614091076972_394727845_o

ФУНДАТОР ТУРНІРІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

  • Вам ми можемо завдячувати проведенню турнірів Незалежності. Їх пройшло вжепонад двадцять п’ять. Які  були  найбільш пам’ятні?

До одного з перших турнірів ми залучили перших політичних діячів чорноволівської когорти. Вони допомагали нам і матеріально,робили подарунки. Серед тих діячів варто виділити Олеся Шевченко.То були не просто турніри, а справжні свята!

  • А що дала Незалежність шахістам?
  • Мабуть, стільки, як нікому іншому. Згадаємо, що в радянські часи навіть гросмейстери не завжди могли виїхати на міжнародні турніри. Такий видатний шахіст, п’ятиразовий чемпіон України Анатолій Банник так і залишився невиїзним. А тепер, їдь, куди хочеш, грай, де хочеш, були б бажання та здібності.

13 

«АЛЕ АДРЕСИ ЧОМУСЬ НЕ ЛИШИЛА»

  • Розкажіть будь ласка, шахові бувальщині – повчальні та смішні…

Перед початком одного з турів  чемпіонату України 1957 року в кімнаті відпочинку для учасників я звернувся до Флора з проханням підписати фото, де він був зображений з Геллером і Лілієнталем. Абсолютно нічим і ніким не зайнятий Соломон Михайлович, який вже добре знав мене, відповів : «Вибачте, але я за десять хвилин до початку туру намагаюся нічим не відволікатися. Підійдіть до мене, будь ласка, після туру».

Класичний приклад професіонального відношення до своєї справи!

Другий епізод з того ж самого чемпіонату – після урочистого закриття фіналу. Болільники, які потрапили в кімнату відпочинку, атакували московських гросмейстерів питаннями і проханнями автографів. У це момент дружина Лілієнталя -Євгенія Михайлівна, яка сиділа поруч з чоловіком, – звернулася до мене: «Льонічка! Коли будете в Москві, заходьте до нас у гості, пограєте бліц з Андре Арнольдовичем».

Погляди всіх присутніх із заздрістю зупинилися на мені. Але в цей момент мій шаховий приятель Костя Красний тихенько, щоб Євгенія Михайлівна не почула, процитував знамениту фразу із “Золотого теля”, коли перекладач запросив Остапа Бендера до себе і зауважив, що старенька мати дуже зрадіє». «Однак адреси чомусь не залишив»,  незворушно прокоментували автори. Саме ця фраза викликала приступ реготу в болільників, які стояли поруч.

  • І насамкінець, Леоніде Марковичу, а для чого Ви усім тим займалися? Чи варто воно було того?
  • Багато років я ставив собі питання: а що ж я все ж таки зробив для шахів? І на нього відповів на моєму 60-літньому ювілеї мій давній  приятель гросмейстер Едуард Гуфельд, проголошуючи тост він сказав: «Льоню! Спасибі тобі, бо завдяки таким, як ти, ми маємо змогу грати в шахи!”

І тоді я зрозумів, що недаремно займався органіційною та суддівською діяльністю…

Бесіду вів Петро МАРУСЕНКО.